НАУКОВО – ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР ДО ЗЕМЕЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ

Авторський колектив коментарю до Земельного кодексу України

1.

МІРОШНИЧЕНКО

Анатолій Миколайович

- д. ю. н., професор кафедри земельного та аграрного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

2.

МАРУСЕНКО

Роман Ігорович

- к. ю. н., доцент кафедри земельного та аграрного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Стаття 1. Земля - основне національне багатство

Стаття 2. Земельні відносини

Стаття 3. Регулювання земельних відносин

Стаття 4. Земельне законодавство та його завдання

Стаття 5. Принципи земельного законодавства

Стаття 6. Повноваження Верховної Ради України в галузі земельних відносин

Стаття 7. Повноваження Верховної Ради Автономної Республіки Крим у галузі земельних відносин

Стаття 8. Повноваження обласних рад у галузі земельних відносин

Стаття 9. Повноваження Київської і Севастопольської міських рад у галузі земельних відносин

Стаття 10. Повноваження районних рад у галузі земельних відносин

Стаття 11. Повноваження районних у містах рад у галузі земельних відносин

Стаття 12. Повноваження сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин

Стаття 13. Повноваження Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин

Стаття 14. Повноваження центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища, у галузі земельних відносин

Стаття 14(1). Повноваження центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища, у галузі земельних відносин

Стаття 14(2). Повноваження центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних

Стаття 15. Повноваження центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері земельних відносин

Стаття 15(1). Повноваження центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин

Стаття 15(2). Повноваження центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі, у сфері земельних відносин



Стаття 16. Повноваження Ради міністрів Автономної Республіки Крим у галузі земельних відносин

Стаття 17. Повноваження місцевих державних адміністрацій у галузі земельних відносин

Стаття 17(1). Повноваження державних органів приватизації у галузі земельних відносин

Стаття 18. Склад земель

Стаття 19. Категорії земель

Стаття 20. Встановлення та зміна цільового призначення земель

Стаття 21. Наслідки порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель

Стаття 22. Визначення земель сільськогосподарського призначення та порядок їх використання

Стаття 23. Пріоритетність земель сільськогосподарського призначення

Стаття 24. Земельні ділянки державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій

Стаття 25. Приватизація земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій

Стаття 26. Використання земельних ділянок з меліоративними системами

Стаття 27. Збереження права на землю сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, особистих селянських і фермерських господарств

Стаття 28. Земельні ділянки сільськогосподарських підприємств

Стаття 29. Визначення місця розташування земельних ділянок громадян при ліквідації сільськогосподарських підприємств, установ та організацій

Стаття 30. Розподіл несільськогосподарських угідь при ліквідації сільськогосподарських підприємств

Стаття 31. Землі фермерського господарства

Стаття 32. Приватизація земельних ділянок членами фермерських господарств

Стаття 33. Земельні ділянки особистих селянських господарств



Стаття 34. Землі для сінокосіння і випасання худоби

Стаття 35. Земельні ділянки для садівництва

Стаття 36. Земельні ділянки для городництва

Стаття 37. Право несільськогосподарських підприємств, установ та організацій на землю

Стаття 38. Визначення земель житлової та громадської забудови

Стаття 39. Використання земель житлової та громадської забудови

Стаття 40. Земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва

Стаття 41. Земельні ділянки житлово-будівельних (житлових) і гаражно-будівельних кооперативів

Стаття 42. Земельні ділянки багатоквартирних жилих будинків

Стаття 43. Землі природно-заповідного фонду

Стаття 44. Склад земель природно-заповідного фонду

Стаття 45. Використання земель природно-заповідного фонду

Стаття 46. Землі іншого природоохоронного призначення та їх використання

Стаття 47. Визначення земель оздоровчого призначення

Стаття 48. Обмеження діяльності на землях оздоровчого призначення

Стаття 49. Використання земель оздоровчого призначення

Стаття 50. Визначення земель рекреаційного призначення

Стаття 51. Склад земель рекреаційного призначення

Стаття 52. Використання земель рекреаційного призначення

Стаття 53. Склад земель історико-культурного призначення

Стаття 54. Використання земель історико-культурного призначення

Стаття 55. Визначення земель лісогосподарського призначення

Стаття 56. Власність на землі лісогосподарського призначення

Стаття 57. Використання земель лісогосподарського призначення

Стаття 58. Склад земель водного фонду

Стаття 59. Право на землі водного фонду

Стаття 60. Прибережні захисні смуги

Стаття 61. Обмеження у використанні земельних ділянок прибережних захисних смуг уздовж річок, навколо водойм та на островах

Стаття 62. Обмеження у використанні земельних ділянок прибережних захисних смуг уздовж морів, морських заток і лиманів та на островах у внутрішніх морських водах

Стаття 63. Смуги відведення

Стаття 64. Берегові смуги водних шляхів

Стаття 65. Визначення земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення

Стаття 66. Землі промисловості

Стаття 66(1). Землі індустріальних парків

Стаття 67. Землі транспорту

Стаття 68. Землі залізничного транспорту

Стаття 69. Землі морського транспорту

Стаття 70. Землі річкового транспорту

Стаття 71. Землі автомобільного транспорту та дорожнього господарства

Стаття 72. Землі авіаційного транспорту

Стаття 73. Землі трубопровідного транспорту

Стаття 74. Землі міського електротранспорту

Стаття 75. Землі зв'язку

Стаття 76. Землі енергетичної системи

Стаття 77. Землі оборони

Стаття 78. Зміст права власності на землю

Стаття 79. Земельна ділянка як об'єкт права власності

Стаття 80. Суб'єкти права власності на землю

Стаття 81. Право власності на землю громадян

Стаття 82. Право власності на землю юридичних осіб

Стаття 83. Право власності на землю територіальних громад

Стаття 84. Право власності на землю держави

Стаття 85. Право власності на землю іноземних держав

Стаття 86. Спільна власність на землю

Стаття 87. Виникнення права спільної часткової власності на земельну ділянку

Стаття 88. Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності

Стаття 89. Спільна сумісна власність на земельну ділянку

Стаття 90. Права власників земельних ділянок

Стаття 91. Обов'язки власників земельних ділянок

Стаття 92. Право постійного користування земельною ділянкою

Стаття 93. Право оренди земельної ділянки

Стаття 94. Право концесіонера на земельну ділянку

Стаття 95. Права землекористувачів

Стаття 97. Обов'язки підприємств, установ та організацій, що проводять розвідувальні роботи

Стаття 98. Зміст права земельного сервітуту

Стаття 99. Види права земельного сервітуту

Стаття 100. Порядок встановлення земельних сервітутів

Стаття 101. Дія земельного сервітуту

Стаття 102. Припинення дії земельного сервітуту

Стаття 102(1). Підстави набуття і зміст права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови

Стаття 103. Зміст добросусідства

Стаття 104. Попередження шкідливого впливу на сусідню земельну ділянку

Стаття 105. Наслідки проникнення на земельну ділянку гілок і коренів дерев

Стаття 106. Обов'язки щодо визначення спільних меж

Стаття 107. Відновлення меж

Стаття 108. Спільне використання межових споруд

Стаття 109. Використання дерев, які стоять на межі земельних ділянок

Стаття 110. Поняття обмеження у використанні земельних ділянок, обтяження прав на земельну ділянку

Стаття 111. Обтяження прав на земельну ділянку, обмеження у використанні земель

Стаття 112. Охоронні зони

Стаття 113. Зони санітарної охорони

Стаття 114. Санітарно-захисні зони

Стаття 115. Зони особливого режиму використання земель

Стаття 116. Підстави набуття права на землю

Стаття 117. Передача земельних ділянок державної власності у комунальну власність та земельних ділянок комунальної власності у державну власність

Стаття 118. Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами

Стаття 119. Набуття права на земельну ділянку за давністю користування (набувальна давність)

Стаття 120. Перехід права на земельну ділянку у разі набуття права на жилий будинок, будівлю або споруду

Стаття 121. Норми безоплатної передачі земельних ділянок громадянам

Стаття 122. Повноваження органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування

Стаття 123. Порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування

Стаття 124. Порядок передачі земельних ділянок в оренду

Стаття 125. Виникнення права на земельну ділянку

Стаття 126. Документи, що посвідчують право на земельну ділянку

Стаття 127. Продаж земельних ділянок державної чи комунальної власності або прав на них

Стаття 128. Порядок продажу земельних ділянок державної та комунальної власності громадянам та юридичним особам

Стаття 129. Особливості продажу земельних ділянок державної або комунальної власності іноземним державам, іноземним юридичним особам

Стаття 130. Покупці земель сільськогосподарського призначення

Стаття 131. Набуття права власності на земельні ділянки на підставі інших цивільно-правових угод

Стаття 132. Зміст угод про перехід права власності на земельні ділянки

Стаття 133. Застава земельних ділянок або прав на них

Стаття 134. Обов'язковість продажу земельних ділянок державної чи комунальної власності або прав на них на конкурентних засадах (земельних торгах)

Стаття 135. Земельні торги

Стаття 136. Добір земельних ділянок державної чи комунальної власності та підготовка лотів для продажу на земельних торгах

Стаття 137. Підготовка до проведення та порядок проведення земельних торгів

Стаття 138. Встановлення результатів торгів

Стаття 139. Оприлюднення результатів земельних торгів

Стаття 140. Підстави припинення права власності на земельну ділянку

Стаття 141. Підстави припинення права користування земельною ділянкою

Стаття 142. Добровільна відмова від права власності або права постійного користування земельною ділянкою

Стаття 143. Підстави для примусового припинення прав на земельну ділянку

Стаття 144. Порядок припинення права користування земельними ділянками, які використовуються з порушенням земельного законодавства

Стаття 145. Припинення права власності на земельну ділянку особи, якій земельна ділянка не може належати на праві власності

Стаття 146. Викуп земельних ділянок для суспільних потреб

Стаття 147. Примусове відчуження земельних ділянок з мотивів суспільної необхідності

Стаття 148. Конфіскація земельної ділянки

Стаття 149. Порядок вилучення земельних ділянок

Стаття 150. Особливо цінні землі та порядок їх вилучення

Стаття 151. Порядок погодження питань, пов'язаних з викупом земельних ділянок для суспільних потреб або з мотивів суспільної необхідності

Стаття 152. Способи захисту прав на земельні ділянки

Стаття 153. Гарантії права власності на земельну ділянку

Стаття 154. Відповідальність органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за порушення права власності на землю

Стаття 155. Відповідальність органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за видання актів, які порушують права власників земельних ділянок

Стаття 156. Підстави відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам

Стаття 157. Порядок відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам

Стаття 158. Органи, що вирішують земельні спори

Стаття 159. Порядок розгляду земельних спорів органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів

Стаття 160. Права і обов'язки сторін при розгляді земельних спорів

Стаття 161. Виконання рішення органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів та органів місцевого самоврядування щодо земельних спорів

Стаття 162. Поняття охорони земель

Стаття 163. Завдання охорони земель

Стаття 164. Зміст охорони земель

Стаття 165. Стандартизація і нормування в галузі охорони земель та відтворення родючості ґрунтів

Стаття 166. Рекультивація порушених земель

Стаття 167. Охорона земель від забруднення небезпечними речовинами

Стаття 168. Охорона ґрунтів

Стаття 169. Поняття техногенно забруднених земель

Стаття 170. Особливості використання техногенно забруднених земель сільськогосподарського призначення

Стаття 171. Деградовані і малопродуктивні землі

Стаття 172. Консервація деградованих, малопродуктивних і техногенно забруднених земель

Стаття 173. Межі районів, сіл, селищ, міст, районів у містах

Стаття 174. Органи, які приймають рішення про встановлення та зміну меж адміністративно-територіальних утворень

Стаття 175. Порядок встановлення і зміни меж адміністративно-територіальних утворень

Стаття 176. Посвідчення меж адміністративно-територіальних утворень

Стаття 177. Загальнодержавні програми використання та охорони земель

Стаття 178. Регіональні програми використання та охорони земель

Стаття 179. Природно-сільськогосподарське районування земель

Стаття 180. Зонування земель

Стаття 181. Поняття землеустрою

Стаття 182. Мета землеустрою

Стаття 183. Завдання землеустрою

Стаття 184. Зміст землеустрою

Стаття 185. Організація та порядок здійснення землеустрою

Стаття 186. Розгляд і затвердження землевпорядної документації

Стаття 186(1). Комісія з розгляду питань, пов'язаних з погодженням документації із землеустрою

Стаття 187. Завдання контролю за використанням та охороною земель

Стаття 188. Державний контроль за використанням та охороною земель

Стаття 189. Самоврядний контроль за використанням та охороною земель

Стаття 190. Громадський контроль за використанням та охороною земель

Стаття 191. Призначення моніторингу земель

Стаття 192. Завдання моніторингу земель

Стаття 193. Визначення державного земельного кадастру

Стаття 194. Призначення державного земельного кадастру

Стаття 195. Завдання ведення державного земельного кадастру

Стаття 196. Складові частини державного земельного кадастру

Стаття 197. Кадастрове зонування

Стаття 198. Кадастрові зйомки

Стаття 199. Бонітування ґрунтів

Стаття 200. Економічна оцінка земель

Стаття 201. Грошова оцінка земельних ділянок

Стаття 202. Державна реєстрація земельних ділянок

Стаття 203. Облік кількості та якості земель

Стаття 204. Порядок ведення державного земельного кадастру

Стаття 205. Зміст економічного стимулювання раціонального використання та охорони земель

Стаття 206. Плата за землю

Стаття 207. Умови відшкодування втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва

Стаття 208. Звільнення від відшкодування втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва

Стаття 209. Використання коштів, які надходять у порядку відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва

Стаття 210. Недійсність угод щодо земельних ділянок

Стаття 211. Відповідальність за порушення земельного законодавства

Стаття 212. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок

ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Земля - основне національне багатство

1. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

2. Право власності на землю гарантується.

3. Використання власності на землю не може завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Коментар:

До ч. 1. Поняття "земля" є ключовим не лише для Земельного кодексу України (далі - ЗКУ), але і для усього земельно-правового регулювання в цілому. Ч. 1 ст. 1 ЗКУ повністю дублює положення ч. 1 ст. 13 Конституції України, де задекларовано роль землі як основного національного багатства. Разом з тим, навряд чи це конституційне положення може розглядатися як визначення (дефініція) поняття "земля".

Термін "земля" в залежності від контексту використовується у багатьох розуміннях: (1) як планета, (2) як суходіл, (3) як ґрунти - верхній шар земної поверхні, придатний для життя рослин, (4) як економічна категорія - загальний засіб праці і основний засіб виробництва у сільському господарстві, (5) як територія з угіддями, якою хтось володіє, територія з правовим режимом тощо1. В межах одного розуміння можуть також існувати різні підходи до наповнення поняття "земля" конкретним змістом.

Ст. 1 ЗУ "Про охорону земель" визначає землю як "поверхню суші з ґрунтами, корисними копалинами та іншими природними елементами, що органічно поєднані та функціонують разом з нею".

ГОСТ 26640-85 "Земли. Термины и определения"2 містить дещо інше визначення (у даному стандарті розкрито також значення багатьох інших термінів, що "відносяться до земель"): "земля - найважливіша частина навколишнього природного середовища, що характеризується простором, рельєфом, ґрунтовим покривом, надрами, водами, є основним засобом виробництва у сільському господарстві, а також просторовою базою для розміщення галузей народного господарства".

Законодавчі визначення не слід абсолютизувати, оскільки навіть у тих самих актах контекст може вказувати на використання терміна в іншому розумінні. Між тим, згадані визначення дають певне уявлення про існуючі в земельно-правовому регулюванні підходи до розуміння терміна "земля".

У доктрині земельного права наводяться й інші визначення землі3, які, проте, знаходяться у загальному руслі законодавчих підходів. Натомість, на думку В. І. Андрейцева, законодавчі визначення не відбивають істотних властивостей землі. На його думку, у юридичному значенні земля - "головна територіально-просторова частина довкілля (навколишнього природного середовища) у межах території України, національне багатство українського народу, матеріальна основа територіальної цілісності, суверенітету й національної безпеки держави"4.

Власне визначення землі пропонує В. В. Носік. На його думку, в юридичному значенні земля (як об'єкт права власності Українського народу) - це "розташований над надрами, територіально обмежений кордонами України, цілісний, нерухомий поверхневий шар земної кори, який є основою ландшафту і просторовим базисом для гармонійного розподілу місць розселення, діяльності людей, об'єктів природно-заповідного фонду з урахуванням економічних, соціальних, екологічних та інших інтересів суспільства, належить народу на праві абсолютної власності, і складає частину національного багатства, що перебуває під особливою охороною держави"5.

Окремо науковець виділяє і поняття землі як основного національного багатства: це "розташована над надрами в межах державних кордонів частина земної поверхні з родючим шаром ґрунту, який використовується для виробництва у сільському господарстві абсолютної і додаткової вартості, що має розподілятися між сільським господарством, промисловістю і державою через приватну і суспільну форми власності за об'єктивним природним законом прогресивного економічного розвитку суспільства, що забезпечує збереження і підвищення родючості ґрунту, відновлення людської праці і розширене відтворення капіталу з метою забезпечення потреб та інтересів кожного громадянина і всього Українського народу"6.

Н. І. Титова взагалі не погоджується із тим, що саме земля є об'єктом земельного права; натомість, вона вважає за необхідне вживати поняття "землі". На її думку, термін "земля" (котра є специфічним майном, об'єктом цивільного права) "означає певну відокремлену від природного середовища працею людини частину (масу) речовини..."7. Натомість, "землі" як об'єкт земельного та екологічного права - "органічний компонент екосистеми, не вилучений з довкілля, який тісно взаємодіє з іншими природними об'єктами (водами, лісами, атмосферним повітрям тощо)"8. Зазначимо, що точка зору Н. І. Титової, безумовно, заслуговує на увагу, проте не є загальноприйнятою у правовій доктрині та не відображена на достатньому рівні у чинному законодавстві.

На наш погляд, поняття землі може бути істотно конкретизоване і уточнене на підставі законодавчого визначення земельної ділянки (див. ст. 79 ЗКУ та коментар до неї).

Виходячи із згаданих вище положень законодавства, а також із підходів, що висловлюються у науці земельного права, видається, що в земельному праві поняття "земля" вживається у розумінні земної поверхні та простору над та під нею на висоту та глибину, необхідні для використання земельної ділянки за цільовим призначенням (у тому числі її забудови), включаючи ґрунтовий покрив у межах цього простору.

До ч. 2. Ч. 2 ст. 1 ЗКУ відтворює перше речення ч. 2 ст. 14 Конституції України. Щодо змісту юридичних гарантій права власності на землю див. ст. ст. 152 - 161 розд. V "Гарантії прав на землю" ЗКУ та коментарі до статей 152, 153, 154, 155, 156, 157, 158, 159, 160, 161.

До ч. 3. Положення ч. 3 коментованої статті кореспондують припису ч. 3 ст. 13 Конституції України, згідно із якою "власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству".

Обов'язок "не ... завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства", закріплений коментованою частиною, розкритий у положеннях ст. ст. 91, 103 - 109 ЗКУ та коментарях до статей 91, 103, 104, 105, 106, 107, 108, 109.

Обов'язок не "погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі", передбачений коментованою нормою, випливає із положень ч. 1 ст. 50 Конституції України ("кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля ...") і конкретизується у ст. ст. 162 - 168 гл. 26 "Завдання, зміст і порядок охорони земель" ЗКУ та нормативно-правових актах, виданих на їх розвиток та виконання (див. коментар до статей 162, 163, 164, 165, 166, 167, 168).

Стаття 2. Земельні відносини

1. Земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею.

2. Суб'єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади.

3. Об'єктами земельних відносин є землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї).

Коментар:

До ч. 1. Коментована частина позбавлена регулятивного навантаження і в законі абсолютно зайва. Між тим, вона дає привід для теоретичної дискусії.

У ч. 1 ст. 2 ЗКУ земельні відносини визначені як "суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею", тобто відносини власності на землю (див. ч. 1 ст. 78 ЗКУ та коментар до неї). Такий підхід справедливо критикується у науці земельного права. Вказується, що земельними слід визнавати, окрім відносин власності, ще багато інших різновидів суспільних відносин: відносини із охорони та відтворення земель9, здійснення управління у сфері земельних відносин, застосування юридичної відповідальності за земельні правопорушення тощо.

Тому слід вважати, що визначення ч. 1 ст. 2 не відповідає навіть змісту самого ЗКУ, яким регулюються не лише відносини власності на землю, а й інші різновиди земельних відносин.

У правовій доктрині існує чимало альтернативних визначень земельних відносин. Зокрема, В. В. Носік визначає земельні відносини як "врегульовані нормами та методами земельного, приватного, публічного права суспільні відносини, що виникають між суб'єктами у процесі здійснення права власності на землю Українського народу, державного і самоврядного регулювання земельних відносин, виконання заходів з охорони і раціонального використання землі як основного національного багатства, захисту суб'єктивних земельних прав та законних інтересів громадян, юридичних осіб, територіальних громад, держави"10.

На думку М. В. Шульги, предметом земельного права є "вольові суспільні відносини, об'єктом яких є земля як складова частина біосфери, що забезпечує належне існування флори і фауни та життєдіяльності людини"11.

Таким чином, більш вірною видається загальновизнана в доктрині земельного права точка зору, за якою земельними вважаються відносини, що пов'язані із використанням, охороною та відтворенням земель (землі).

У правовій доктрині, особливо російській, можна зустріти широке розуміння предмету земельного права (або "права нерухомості"), як такого, що охоплює, окрім земельних, ще й містобудівні, гірничі, водні та лісові відносини12. Чинне земельне законодавство України не дає підстав для такого розуміння земельних відносин.

До ч. 2. Коментована частина також не має жодного регулятивного значення, є в законі зайвою, між тим дає привід подискутувати. Вона визначає суб'єктами земельних відносин (1) громадян, (2) юридичних осіб, (3) органи місцевого самоврядування та (4) органи державної влади, які можуть виступати у земельних відносинах не лише від імені держави, але і від свого імені. Правове становище у земельних відносинах названих суб'єктів визначається значною кількістю норм земельного законодавства, у т. ч. і даного кодексу.

Аналіз ЗКУ та інших актів земельного законодавства вказує, що перелік суб'єктів земельних відносин, наведений у ч. 2 ст. 2 ЗКУ, є неповним. Суб'єктами земельних відносин слід вважати також принаймні (5) Українську державу (див. насамперед п. "в" ст. 80, ст. 84 ЗКУ та коментар до п. "в" статті 80 та 84 ЗКУ), (6) територіальні громади (див. насамперед п. "б" ст. 80, ст. 83 ЗКУ та коментар до п. "б" ст. 80 та ст. 83 ЗКУ), (7) іноземні держави (див. ст. ст. 85, 129 ЗКУ та коментар до статей 85, 129 ЗКУ), (8) іноземних громадян та (9) осіб без громадянства (див. ч. 2 ст. 81 та коментар до неї).

На наш погляд, вміщення у ЗКУ суто теоретичних положень, до того ж суперечливо сформульованих, на зразок ч. 2 ст. 2, є недоцільним. Таким положенням місце у теоретичній літературі, а не у нормативно-правовому акті.

До ч. 3. У коментованій нормі серед об'єктів земельних відносин названі землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї).

Щодо поняття "землі" ("земля") див. коментар до частини першої коментованої статті.

Щодо поняття "земельна ділянка" див. ст. 79 ЗКУ та коментар до неї.

Щодо поняття "право на земельну частку (пай)" див. пп. 16, 17 розд. X "Перехідні положення" ЗКУ та коментар до пп. 16, 17 розд. X "Перехідні положення" ЗКУ.

У коментованій нормі до об'єктів земельних відносин помилково віднесено права на землі та земельні ділянки, що з теоретичної точки зору некоректно. Об'єкт правовідносин - це певне благо, щодо якого встановлюються права та обов'язки13. Конструкція ж "право на право", яка випливає із визнання права об'єктом, позбавлена сенсу, оскільки у ній закладається непотрібне дублювання.

Поза всяким сумнівом, формулювання ч. 3 ст. 2 не охоплюють всіх можливих об'єктів земельних правовідносин. Такими об'єктами можуть бути, окрім земель та земельних ділянок, певні дії зобов'язаних суб'єктів щодо них (щодо передачі земельної ділянки, надання її у власність, здійснення заходів з охорони земель тощо), інші блага, у т. ч., звичайно, і грошові кошти (насамперед, при справлянні плати за землю, відшкодуванні збитків власникам землі), будівлі, споруди тощо.

Як і у випадку із ч. 2 ст. 2, вважаємо, що закріплення у ЗКУ теоретичних положень, позбавлених регулятивного значення, є шкідливим.

Стаття 3. Регулювання земельних відносин

1. Земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

2. Земельні відносини, що виникають при використанні надр, лісів, вод, а також рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря, регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими актами про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря, якщо вони не суперечать цьому Кодексу.

Коментар:

1. До ч. 1. Нормативно-правові акти, що регулюють земельні відносини (іншими словами, джерела земельного права), складають величезний масив (див. коментар до ст. 4 ЗКУ). Їх можна класифікувати за багатьма критеріями (за колом врегульованих відносин, за сферою дії по колу суб'єктів, за територією дії, за часом дії, та ін.). Проте найбільше значення має класифікація джерел земельного права за юридичною силою.

1.1. Найвищу юридичну силу у системі законодавства України мають закони України. Це, насамперед, Основний Закон нашої держави - Конституція України, кодифіковані закони - кодекси, прирівняні за юридичною силою до законів України декрети КМУ (видавалися у 1992 - 1993 рр. на підставі ст. 971 Конституції УРСР14). Серед цієї групи нормативно-правових актів найвищу юридичну силу має, поза сумнівом, Конституція України.

Особливо слід зупинитись на законах України, якими висловлюється згода на обов'язковість для України міжнародних угод. Слід враховувати, що ратифіковані такими законами міжнародні угоди (договори) є частиною національного законодавства України (ст. 9 Конституції України), причому в силу положень ст. 19 ЗУ "Про міжнародні договори України", продубльованих у багатьох інших законодавчих актах, такі угоди мають перевагу над положеннями національного законодавства;

У правовій доктрині переважає думка, що будь-які закони (окрім Основного - Конституції), у тому числі кодифіковані, мають однакову юридичну силу. Проте у законодавчій та правозастосовчій діяльності зустрічаються спроби надати вищої юридичної сили кодексам або рамковим законам. Слід наголосити, що положення частини першої коментованої статті, за яким нормативно-правові акти, що регулюють земельні відносини, приймаються відповідно до "цього Кодексу" (ЗКУ), не може свідчити про те, що кодекс має вищу юридичну силу відносно прийнятих після нього законів. Конституція України не дає підстав для такого висновку, і в даному випадку діє загальний принцип - пізніший закон скасовує дію попереднього (лат. "leges posteriores, priores contrarius abrogant"). Положення ж коментованої норми слід розглядати як заклик до законодавця зберігати логічну структуру законодавства, здійснювати його розвиток за принципом "від загального до конкретного". На наше переконання, таким закликам не місце в законі, тим більше, що заклик може бути сприйнятий хибно - як вказівка на вищу юридичну силу кодексу (що суперечило б Конституції України).

1.2. Підзаконні нормативно-правові акти поділяються на велику кількість різновидів, основні з яких будуть розглянуті нижче.

1.2.1. Джерелами земельного права є низка указів Президента України нормативного характеру. Право Президента видавати укази випливає з положень п. 17 ст. 106 Конституції України, що закріплює за Президентом право здійснювати керівництво у сфері національної безпеки та оборони держави, оскільки термін "керівництво" передбачає і можливість встановлення правових норм15. Повноваження із видання указів Президентом України, закріплені у Конституції України, деталізуються у низці законів16, які, щоправда, прямо не стосуються сфери земельних відносин. Також у правовій системі України діють так звані "переживаючі" нормативно-правові акти Президента, видані ним свого часу з питань, не врегульованих законами України відповідно до п. 74 ст. 1145 Конституції України 1978 року та п. 4 Перехідних положень Конституції України 1996 року (на підставі цього пункту було видано 142 укази, з них 64 не набрали чинності)17.

Так, виняткове значення для регулювання земельних відносин і по цей час мають Укази Президента України щодо паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарських підприємств, установ та організацій. Зокрема, ст. 2 нечинного нині Указу Президента України "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" від 10.11.94 N 666/9418 було передбачено, що "кожному члену підприємства, кооперативу, товариства видається сертифікат на право приватної власності на земельну частку (пай) із зазначенням у ньому розміру частки (паю) в умовних кадастрових гектарах, а також у вартісному виразі". Механізм реалізації даного положення був передбачений Указом Президента України "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" від 08.08.95 N 720/9519.

Неоднозначним є вирішення на перший погляд простого питання про співвідношення норм указу Президента і закону. З одного боку, указ є підзаконним нормативно-правовим актом. З іншого боку, певні повноваження віднесені Конституцією до виключної компетенції Президента України. Чи може ВРУ видавати закони з питань, віднесених до компетенції Президента Конституцією України? На наш погляд, ні. З огляду на це, слід вважати, що абстрактна ієрархія між указами та законами відсутня.

1.2.2. Невід'ємною складовою земельного законодавства є постанови ВРУ. Попри їхню відносну нечисленність, значення постанов ВРУ як джерел земельного права важко переоцінити. Так, початок земельної реформи в Україні був даний Постановою ВРУ "Про земельну реформу" від 18.12.9020. Ця постанова зберігає свою актуальність і досі, її п. 6 порівняно нещодавно був предметом розгляду Конституційним Судом України (див. Рішення Конституційного Суду України у справі N 1-17/2005 від 22.09.2005 року N 5-рп/200521).

При цьому Конституція України не визначає співвідношення між постановами ВРУ та Указами Президента України. На наш погляд, при вирішенні даного питання слід виходити із конституційного принципу поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову (ч. 1 ст. 6 Конституції України). Ідея Конституції полягає у тому, щоб відмежувати повноваження єдиного органу законодавчої влади - ВРУ - від повноважень інших органів влади, тому у разі колізії між Указом Президента України та постановою ВРУ слід визначати не те, який акт має вищу юридичну силу, а який акт виданий в межах компетенції відповідного органу, а який - ні. Вважаємо, що Укази Президента України та постанови ВРУ з точки зору їх юридичної сили є неспівставними, оскільки компетенція даних органів не перетинається.

1.2.3. Важливе значення у регулюванні земельних відносин відіграють постанови Кабінету Міністрів України, що видаються у випадках, передбачених законом. З точки зору юридичної сили неоднозначним є співвідношення постанов КМУ та Указів Президента України. І Президент України, і Кабінет Міністрів України в межах своїх повноважень видають акти, обов'язкові до виконання (ч. 3 ст. 106, ч. 1 ст. 117 Конституції України). Разом із тим, співвідношення актів Президента України та актів КМУ з точки зору юридичної сили Конституцією України прямо не вирішене. На наш погляд, слід виходити із того, що, відповідно до ч. 2 ст. 113 Конституції України, "Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України", крім того, "Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується ... актами Президента України". Президент України має право зупиняти "скасовувати акти Кабінету Міністрів України" (п. 16 ч. 1 ст. 106 Конституції України). Ці положення, на наш погляд, вказують, що видані в межах компетенції Президента України Укази мають вищу силу, ніж постанова КМУ.

1.2.4. Велику групу джерел земельного законодавства складають нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади, або відомчі нормативні акти. Поза всяким сумнівом, ці акти мають меншу юридичну силу, ніж видані в межах компетенції укази Президента України, постанови КМУ та постанови ВРУ. Разом із тим, заслуговує на увагу питання про юридичну силу окремих різновидів актів центральних органів виконавчої влади.

Насамперед, проблемним є питання про юридичну природу (а отже, і юридичну силу) т. з. нормативних документів. Перелік чинних НД, що є джерелами земельного права, див. у коментарі до ст. 4 ЗКУ. Для організації та координації робіт зі стандартизації на базі Національного наукового центру "Інститут ґрунтознавства та агрохімії ім. О. Н. Соколовського" наказом Держстандарту України створено технічний комітет (далі - ТК) зі стандартизації ТК-142 "Ґрунтознавство"22. Пропонується також створити ТК із сталого землекористування та землеустрою стосовно розроблення, науково-технічної експертизи, розгляду та погодження НД, які стосуються сталого землекористування, охорони та раціонального використання ґрунтів23. Чинний "Класифікатор нормативних документів" ДК 004-2008 передбачає окремий клас НД - 13 "Захист довкілля та здоров'я. безпека", до якого входить підклас 13.080 "Якість ґрунту. Ґрунтознавство".

Поняття "нормативний документ" (далі - НД) на сьогодні визначається законодавством (ст. 1 ЗУ "Про стандартизацію" від 17.05.200124, Додаток 2 до ДБН А.1.1-1-93 "Система стандартизації і нормування в будівництві. Основні положення"25) як "документ, що установлює правила, загальні принципи чи характеристики щодо різних видів діяльності або їх результатів". На наш погляд, така дефініція є надто загальною і не дозволяє відмежувати НД від інших нормативно-правових актів, адже під наведене визначення цілком підпадають будь-які нормативно-правові акти, у тому числі закони, постанови уряду тощо.

Насправді ж у чинному законодавстві термін "нормативні документи" вживається значно вужче. Так, ст. 1 ЗУ "Про стандартизацію" передбачає, що термін "нормативний документ" охоплює такі поняття, як "стандарт", "кодекс усталеної практики" та "технічні умови" (тобто окремі різновиди нормативних актів зі стандартизації). Законодавство та практика також визнають нормативними документами деякі інші різновиди відомчих нормативно-правових актів: НД у галузі будівництва (в першу чергу, будівельні норми та правила), НД у галузі забезпечення санітарно-гігієнічного благополуччя населення (санітарні норми), нормативні акти із забезпечення пожежної безпеки, НД із забезпечення ветеринарно-санітарного благополуччя. Посилання на основні НД, що використовуються при регулюванні земельних відносин, наведені у коментарі до ст. 4. На наш погляд, НД є важливим джерелом земельного права, роль якого у подальшому повинна лише зростати. Перспективним напрямком вдосконалення системи земельно-правового регулювання ми вважаємо створення спеціальної підсистеми нормативних документів (землевпорядних НД), що були б безпосередньо спрямовані на регулювання земельних відносин. Саме за допомогою таких землевпорядних НД повинні бути закріплені нормативи оптимального співвідношення земельних угідь, якісного стану ґрунтів, показники деградації земель та ґрунтів та ін., існування яких на сьогодні задекларовано законодавцем (ст. 165 ЗКУ, ЗУ "Про охорону земель" тощо), і які поки що існують лише у вигляді неофіційних наукових напрацювань26.

Аналізуючи зміст та форму різних видів НД, можна виділити їх спільні риси. Всі вони, по-перше, належать до відомчих нормативно-правових актів; по-друге, їхній зміст складають зазвичай певні якісні або кількісні показники (нормативи). По-третє, розробка всіх НД здійснюється, як правило, спеціалізованими науковими установами із використанням спеціальних знань у різних галузях науки і техніки, перед затвердженням НД підлягають погодженню із органами державного нагляду та контролю у відповідних сферах.

Слід сказати, що свого часу у правовій доктрині мала місце дискусія про те, чи мають НД правовий характер. Одними авторами обґрунтовувалася думка, за якою такі документи, маючи технічну природу, не містять правових норм, а отже, і не є правовими актами; інші ж автори заперечували такий підхід і визнавали правовий характер НД. У рамках цієї дискусії сторони застосували чи не всі можливі аргументи, і думка, за якою за стандартами та іншими актами "технічного законодавства" визнавалася нормативно-правова природа, на наш погляд, дістала переконливу перемогу. У працях таких вчених, як Бринчук М. М.27, Брославський Л. І.28, Ємельянова М. Б.29, Колбасов О. С.30, Новоселов В. Й.31, Огризков В. М.32, Опришко В.33, Парцій Я. Е.34, Скоромніков К. С.35, Халап И. А.36, Хламов І. Т.37 та інших цілком обґрунтовано було доведено, що стандарти (а за аналогією - й інші акти "технічного законодавства") - це відомчі нормативно-правові акти, що містять правові норми, хай навіть і такі, що мають технічне підґрунтя.

Слід звернути увагу, що, згідно зі ст. 1 ЗУ "Про стандартизацію" від 17.05.2001 в редакції ЗУ N 3164-IV від 01.12.2005, "стандарт - документ, розроблений на основі консенсусу та затв. уповноваженим органом, що встановлює призначені для загального і багаторазового використання правила, інструкції або характеристики, які стосуються діяльності чи її результатів, включаючи продукцію, процеси або послуги, дотримання яких є необов'язковим" (виділення додане). Новела, внесена у 2005 році, стосувалася саме визнання необов'язковості стандартів. Варто наголосити, що внесені зміни, по-перше, ніяк не означають необов'язковості НД як таких - положення про необов'язковість стосується саме стандартів; по-друге, дане положення не впливає на обов'язковість абсолютної більшості стандартів - джерел земельного права, оскільки, відповідно до п. 4 розд. VII "Прикінцеві положення" ЗУ "Про стандартизацію", "вимоги державних та інших стандартів, обов'язкові до виконання, є чинними до прийняття відповідних технічних регламентів та інших нормативно-правових актів, які регулюють ці питання". За недотримання вимог нормативних документів передбачені різні види юридичної відповідальності.

Таким чином, НД як джерела земельного права є обов'язковими відомчими нормативно-правовими актами, крім випадків, коли необов'язковість таких актів прямо встановлена законом.

Також, на наш погляд, заслуговує на окрему увагу питання про юридичну силу вказівок Державного комітету України із земельних ресурсів. П. 6 Постанови ВРУ "Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі" від 13.03.92 було передбачено, що "нормативні документи і вказівки" комітету, "які не суперечать законодавству України, є обов'язковими для виконання ...". В розвиток цієї норми з'явилася практика видання актів Держкомзему у формі вказівок. Як приклад, можна навести вказівку Держкомзему "Про створення єдиної системи нумерації земельних ділянок для ведення державного земельного кадастру" від 16.02.98 N 938. Варто звернути увагу на те, що сфера регулювання цього документа (як і багатьох інших вказівок) не обмежується відносинами в межах відомства, а впливає на права і обов'язки, наприклад, землевпорядних організацій, осіб, на ім'я яких виготовляються правоустановчі документи тощо. На наш погляд, при вирішенні питання про юридичну силу подібних документів (вказівок) слід виходити із того, що, в силу ч. 3 ст. 117 Конституції України, "нормативно-правові акти ... центральних органів виконавчої влади підлягають реєстрації в порядку, встановленому законом" (за практикою, що склалася, вказівки не реєструються, на відміну від наказів Держземагентства України); згідно із ч. 3 ст. 57 Конституції України, "нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними" (вказівки не доводяться до відома населення в порядку, встановленому для відомчих нормативно-правових актів). Крім того, згадка про можливість видання актів у формі вказівок відсутня у Положенні про Державне агентство земельних ресурсів України, затв. Указом Президента від 08.04.2011 N 445/2011.

Таким чином, акт, виданий поза межами форми, передбаченої Положенням про Держкомзем, не зареєстрований у встановленому порядку та не доведений до відома населення, не може вважатися формально обов'язковим. Отже, він має виключно рекомендаційний характер.

Іншим спірним питанням у контексті юридичної сили актів центральних органів виконавчої влади є питання про співвідношення юридичної сили актів різних центральних органів виконавчої влади. Такі колізії можливі у випадку, коли компетенція органів розмежована нечітко і "перекривається".

Нормативні засади розв'язання подібних колізій на сьогодні у законодавстві України відсутні.

На наш погляд, при розв'язанні колізій між актами різних центральних органів виконавчої влади слід виходити із того, що перевагу має акт органу, спеціально уповноваженого на регулювання певних суспільних відносин. Такий висновок є наслідком застосування т. зв. змістовного принципу вирішення колізій, за яким перевагу має спеціальна норма. У даному випадку цей принцип застосовується щодо приписів, якими органи виконавчої влади уповноважуються на підзаконну правотворчість.

1.2.5. Окреме місце у системі джерел земельного права належить актам органів місцевого самоврядування. У спеціальній літературі висловлюється думка, за якою система нормативних правових актів органів місцевого самоврядування є самостійною, незалежною від органів державної влади, але підпорядкованою Конституції та законам39. На наш погляд, однозначної відповіді на питання про співвідношення актів органів місцевого самоврядування з іншими нормативно-правовими актами дати не можна. Слід розділяти три ситуації: (1) здійснення органами місцевого самоврядування власних (самоврядних) повноважень, (2) здійснення повноважень, делегованих органам місцевого самоврядування державою, (3) видання актів з питань повноважень, здійснення яких делегується радою місцевим органам виконавчої влади.

У першому випадку акти органів місцевого самоврядування, дійсно, складають автономну систему. Прийняття відповідних актів - виключне повноваження рад. Наприклад, місцева рада уповноважена встановлювати ставки земельного податку (п. 35 ст. 26 ЗУ "Про місцеве самоврядування в Україні", п. 275.3 ст. 275 ПКУ). Підставою для цього є закон. З усіма іншими нормативно-правовими актами, що існують у державі, акти органів місцевого самоврядування є просто неспіввідносними. Таке становище випливає із самої природи місцевого самоврядування як права територіальної громади самостійного вирішувати "питання місцевого значення" (ст. 140 Конституції України), а також із положень ч. 4 ст. 143 Конституції України40, яка у даному випадку має тлумачитися a contrario.

Думка про те, що держава може бути обмежена у можливостях втручання, навіть законодавчого, у здійснення місцевого самоврядування, є порівняно новою для вітчизняної доктрини. Між тим, за кордоном, у "більш зрілих" демократіях, давно і достатньо глибоко розроблена концепція автономного вирішення місцевою громадою питань місцевого значення. Наприклад, у ФРН судова практика із захисту права на місцеве самоврядування виробила позицію про абсолютні та відносні межі нормативного (у т. ч. законодавчого) втручання з боку держави. Абсолютну межу, перехід якої не допускається в принципі, являє сутнісний зміст (Wesensgehalt) або ядро (Kernbereich) місцевого самоврядування. Захист поширюється і на інші сфери місцевого самоврядування, що виходять за межі його "ядра", хоча й не має абсолютного характеру41.

На відміну від ситуації з самоврядними повноваженнями, у випадку здійснення повноважень органів виконавчої влади, делегованих органам місцевого самоврядування (ч. 3 ст. 143 Конституції України), органи місцевого самоврядування підконтрольні органам виконавчої влади (ч. 4 ст. 143 Конституції України). Із цього з необхідністю випливає, що акти, видані органами місцевого самоврядування при здійсненні делегованих повноважень, мають нижчу юридичну силу, ніж акти відповідних органів виконавчої влади.

У третій ситуації акти органів місцевого самоврядування можуть містити вказівки, обов'язкові для місцевих органів виконавчої влади. Це стосується насамперед повноважень, делегованих місцевими радами місцевим державним адміністраціям (ст. ст. 1, 44, п. 27 ч. 1 ст. 43 ЗУ "Про місцеве самоврядування в Україні"). Зокрема, можуть бути делеговані повноваження з підготовки питань "про визначення у встановленому законом порядку території, вибір, вилучення (викуп) і надання землі для містобудівних потреб, визначених містобудівною документацією" (п. 9 ст. 44), координацію "на відповідній території діяльності місцевих землевпорядних органів" (п. 16 ст. 44 Закону) тощо.

Аналіз місця в системі джерел земельного права актів органів місцевого самоврядування яскраво засвідчує, що множинність варіантів співвідношення за юридичною силою між різними актами заперечує доцільність виведення універсальної їх ієрархії.

1.2.6. Заслуговує на окремий розгляд питання про місце в системі земельного законодавства актів АРК. П. 2 ч. 1 ст. 18 Конституції АРК, затв. ЗУ від 23.12.98, передбачено, що до відання Республіки належить нормативне регулювання і здійснення організаційно-розпорядчих повноважень з широкого кола питань, пов'язаних із регулюванням земельних відносин ("сільського господарства і лісів; меліорації і кар'єрів"; "містобудування і житлового господарства; курортно-рекреаційної сфери; туризму", "історико-культурних заповідників; транспорту загального користування, автошляхів, водопроводів; мисливства, рибальства; санітарної і лікувальної служб" та ін.). Право регулювати нормативно земельні відносини випливає й з багатьох інших положень Конституції Республіки.

Відповідно до ч. 2 ст. 135 Конституції України, "нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим не можуть суперечити Конституції і законам України та приймаються відповідно до Конституції України, законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України та на їх виконання".

1.3. Певне місце у правовій системі України займають закони та інші акти УРСР та СРСР. Вони діють в Україні на підставі ЗУ "Про правонаступництво України" від 12.09.91 та Постанови ВРУ "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР" від 12.09.91. У доктрині зазначається, що, наприклад, закони УРСР та СРСР діють доти, доки не будуть змінені або замінені законами України42. Дозволимо собі не погодитися з такою позицією. Як випливає із тексту названої постанови ВРУ, акти колишнього СРСР діють "до прийняття відповідних актів законодавства України". Аналогічне правило передбачено щодо актів УРСР. На наш погляд, це означає, що будь-які акти законодавства СРСР та УРСР перестають діяти при прийнятті будь-якого акта, що належить до законодавства України, з того самого питання. Наприклад, закон СРСР не може застосовуватися у випадку, якщо відповідні питання врегульовані постановою КМУ або навіть якщо з даного питання прийнято відомчий акт.

Прикладом може бути ситуація із "Санітарними нормами проектування промислових підприємств" (СН 245-71)43, затв. Державним комітетом Ради Міністрів СРСР у справах будівництва 05.11.71. Як складова системи нормативних документів у галузі будівництва, "Норми ..." відігравали надзвичайно важливу роль при плануванні і забудові населених пунктів, передбачаючи, зокрема, нормативи санітарно-захисних зон навколо промислових підприємств. У той же час, Міністерством охорони здоров'я України 19.06.96 були прийняті Державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів44, які встановили ідентичні за призначенням нормативи. "Правила ...", проте, не містили згадки про те, що із їх прийняттям "Норми ..." не підлягають застосуванню в Україні. І це зрозуміло: вирішення даного питання належало до компетенції іншого відомства - Держбуду, який був уповноважений визначати перелік нормативних документів у галузі будівництва, чинних на території України.

У такій ситуації навіть досвідчені проектувальники подекуди посилаються на СН 241-75, хоча цей нормативний документ і не повинен застосовуватися в Україні згідно із Постановою ВРУ від 12.09.91 "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР", а також відповідно до п. 2 ст. 4 Декрету "Про стандартизацію та сертифікацію", п. 2.2 ДБН А.1.1-1-93 як відсутній у "Переліку нормативних документів у галузі будівництва, що діють на території України"45.

Таким чином, вважаємо, що юридична сила актів СРСР та УРСР, що продовжують застосовуватися в Україні, у правовій системі України нижча від юридичної сили будь-якого акта законодавства України.

1.4. У земельно-правовій доктрині України судові акти (судові рішення по конкретним справам, акти узагальнення судової практики, судова практика в цілому) традиційно не визнають джерелами земельного права. Між тим, у правовій доктрині країн близького зарубіжжя, зокрема, еколого-правовій, деякі авторитетні дослідники впевнено відносять судові рішення до джерел права46. Аналогічно, чимало представників вітчизняної теорії права слушно, на наш погляд, вказують, що деякі судові акти з усіма підставами можна вважати джерелами права. Розглянемо місце судових актів у ієрархії джерел земельного права більш детально.

На наш погляд, судові акти можна розділити на три великі групи: (1) акти-узагальнення судової практики та (2) акти, пов'язані із вирішенням ко


3100762232757562.html
3100778158980109.html
    PR.RU™